"У мене буде найкращий костюм! Правда ж, мамо?". Такі питання звучали чи не в кожній домівці діток нашого класу напередодні святкового Новорічного ранку. І був таки найкращий — бо ж яка мама, дивлячись на своє чадо, скаже інакше? Вони усі в такому віці — найкращі, навіть коли тупцяють не в такт під музику, забувають завчені рухи, гублять шапку чи рукавичку і чіпляють провід від мікрофона. Чи не так?
Треба зазначити, що за рекомендаціями НУШ, не радять мучити дітей шкільними лінійками та урочистостями, та діти не втомилися в очікуванні Діда Мороза. Ба, енергії їм вистачило б провести в залі ще добрячу годину часу! Звісно, було ритуальне гукання (правда, ногами не тупотіли) Діда з подарунками, його прихід, вітальне слово і вигуки хлопчаків: “Та це ж не справжній!” . Як філософствували потім мої хлопці, доїдаючи цукерки з подарунка, справжній Дід Мороз до школи ніколи не ходить: по-перше, це день, а він — “нічний”, по-друге, це ж треба було б йому йти у всі школи країни одночасно, от дорослі й переодягаються. Все просто, насправді. “У садочку, – повчальним голосом сказав старший братик молодшому, – то теж завжди несправжній був, щоб ти знав!”. На питання, які вони з цього приводу ставлять, дорослішаючи щороку і помічаючи “нестикування” легенди та дійсності (“А як це він устигає за одну лише ніч усім подарунки рознести? І чому кладе в чоботи? І чому його ніхто ніколи не бачить?”), спрацьовує перевірене: “А ти як думаєш?”. І, переважно, діти самі знаходять відповідь на своє питання.
Хоча колись таки доведеться “розколотися” і пояснити — що справа, насправді, в тім, що люди вигадали такий час у році, коли дозволяють собі побути добрими, благодійниками, дарувати усім свою любов і — як її вияв — подарунки. Тобто, насправді, усі люди — чарівники, і можуть бути ними не тільки 19 чи 31 грудня — якщо вони собі це дозволять.
